Загрузка...

СТРАШНА РОЗПОВІДЬ ПЕРЕМОЖНОГО БОЮ УПА. «Трупів москалів вивезли три машини»


Історія одного переможного бою УПА:Історія Української повстанської армії досі залишається предметом дослідження науковців. Чимало фактів та подій є маловідомими, часто перекрученими та неточними. У цьому дописі, приуроченому до Дня пам’яті жертв Другої світової війни, подаємо розповідь Івана Нищука, учасника переможного бою 5 вересня 1944 року з більшовиками неподалік села Цюцьків (тепер Малинівка) Рогатинського району Івано-Франківської області.


Іван Нищук народився 1925 року у селі Жовчів Рогатинського району. 1943-го вступив добровольцем у сотню «Орли» 3-го ВО «Лисоня»; 1945 року закінчив підстаршинську школу на терені Золота Поляна. Псевдо «Гнат».
ПИШЕhttp://vgolos.com.ua/articles/istoriya_odnogo
Варто згадати краєзнавців Михайла Чолія та Романа Москаля і їхні публікації у газеті «Повстанець», що виходила друком у Рогатині у дев’яностих роках минулого століття.

У вересні цього року завдяки сприянню меценатів на полі переможного бою буде встановлено пам’ятний знак.

«У липні 1944 року кілька сотень повстанців спинилися постоєм у Слав’ятинському лісі між селами Цюцьків, Слав’ятин, Мечищів (це адміністративна межа Тернопільської та Станіславської областей). Це були сотні «Сіроманців», «Чорноморців» (?), «Орлів» та інші. Як підказує мені пам'ять, сотні були розділені на два табори, щоб у випадку нападу ворога можна було отримати підмогу. У тому лісі ми перечікували перехід фронту, ретельно охороняючи підступи до наших куренів. Застави були виставлені попри всі дороги, усюди діяла розвідка.

На озброєнні сотні «Орлів», до якої я був приписаний, були кулемети МГ- 43, кілька мінометів невеликого калібру. Усе це військове майно ми здобули під час бою з німцями у Перемишлянському районі неподалік села Болотня, навесні (кінець травня?) 1944 року. Я особисто мав німецьку півавтоматичну десятизарядну гвинтівку та дві сотні набоїв до неї. Окрім цього, під час рейду у Слав’ятинські ліси, – а переходили ми нічним маршем з теренів Стратин – Дібринів – Чесники, – довелося ще нести набої до кулемета та одну запасну цівку до нього. Тепер я розумію, що це був запланований рейд на південь Тернопільської області, що цілком вписувалося у тактику повстанської війни тих років.

Командири знали, що більшовики рано чи пізно будуть осаджувати великі лісові масиви, блокувати дороги, аби створити умови для оточення наших куренів та сотень. Думаю, що більшовики не мали точної інформації про розташування нашого табору, бо інакше не потрапили б у пастку.

9 вересня уранці був даний наказ готуватися до бою. Розвідка ще за кілька годин (мабуть, через надавче радіо) доповіла, що вдосвіта з Рогатина на Липиці (села Горішня Липиця і Долішня Липиця) рушила колона танкеток та вантажівок з більшовиками. Якийсь час колона стояла у селі Лопушня, яке на той час було заселене поляками-колоністами.

Наша сотня зайняла позицію на межі лісу та поля на північ від села Цюцьків. Інші сотні окопалися по периметру лісу довкола села. Командири суворо заборонили голосно розмовляти та бряжчати зброєю. Усі кострища негайно залили водою. Одну чоту відправили у сторону присілка Сажівка, щоб, бува, більшовики не заатакували нас з тилу.

Я дуже добре пригадую мить, коли на дорогу зі сторони Липиці Горішньої ополудні виїхала колона з п’ятнадцяти вантажівок, критих брезентом, і чотири танкетки попереду. Ройовий, побачивши це, дав наказ мені сповістити сотенного Чоса, що у той час вів нараду з іншими командирами у глибині лісу. Бігти довелося у глибину лісу десь з кілометр-півтора. Я прибіг такий захеканий, що зміг тільки сказати:

- Друже командире, більшовики!...
- Заспокойся, юначе, – сказав сотенний. – Заспокойся, а потім говори.

Він розпитав, як виглядали вантажівки і чи тягнули за собою гармати.

- Гаразд, друже Гнате, біжи і передай чотовим, щоб без наказу не приймали бою.

Коли я повернувся і по-пластунськи переліз до свого шанця, то побачив як на долоні, що більшовики вже на краю села і вже зіскакують з бортів студебекерів. До них було не більше кілометра. Кілька вантажівок проїхало через усе село та зупинилися на його східній околиці. Цюцьків – невелике село, а позиції повстанців були на узвишші, тому рух більшовиків було звідтіля видно дуже добре.

На якийсь час більшовики затрималися, мабуть, допитували місцевих хлопів. Як пізніше стало відомо, ніхто з селян не виказав позицій повстанців, хоча усі знали, де ми стоїмо табором.

Пополудні частина більшовиків вишикувалася у лави, і рушили на північ – у нашу сторону. Чоловік їх було десь зо півтори сотні. Немовби передчуваючи щось недобре, за якихось двісті метрів від лісу вони розбіглися і пішли розстрільною, тримаючи напоготові зброю.

Вони йшли дуже повільно. Можливо, мені так здалося від хвилювання. У лісі запанувала неймовірна тиша, що чутно було, як шарудять у листі комахи. У роті мені геть пересохло, а води не було.
Тих кілька яблук, які принесли повстанці з села і поділили поміж собою, я вже встиг з’їсти. Зліва направо від мене ланцюгом пошепки черговий раз донеслася команда: не стріляти без наказу.

Більшовики були від краю наших добре замаскованих шанців за якихось тридцять метрів, коли ліс раптом наповнився гулом стрілів та криком «Слава!». Я вицілив найближчих двох і відразу ж випустив почергово усі десять набоїв у їхній бік.

Я чув, як неподалік лопотів наш кулемет, збиваючи хмару пилу довкіл ворога. Вони падали, мов снопи. Ніхто з перших рядів не мав жодного шансу вийти живим. Задні шеренги більшовиків позалягали і пробували відстрілюватися. Проте повстанці мали можливість вести прицільний вогонь, тож через якихось кілька хвилин нападники почали відступ. Коли вони відійшли десь на триста метрів, було дано наказ припинити постріли та позабирати у вбитих зброю. Кількох поранених більшовиків повстанці дострілили – не було часу з ними панькатися.



Десь за півгодини ворог налаштував міномети і почався обстріл наших позицій, щоправда, безуспішно, бо міни перелітали і падали далеко за нашими спинами. У відповідь вдарили і наші міномети. Кілька вибухів, немов прип’яті вихори, впали неподалік двох танкеток. Більшовики відразу ж відвели техніку у село, знаючи, що його ми не будемо обстрілювати.

Тим часом заклекотів бій і на східному фланзі. Але і там більшовики були відкинуті. Десь через годину вони знову атакували нашу сотню і знову ворог вистелив поле своїми трупами.

У час другого наступу хтось почав обстрілювати доволі прицільним автоматичним вогнем наші шанці. Кілька куль впилося у землю поруч зі мною. Одного повстанця було поранено, пригадую, в плече. Ми не могли у сум’ятті бою визначити, звідки нас поливають свинцем. Та через хвилину до мене підповз по-пластунськи кулеметник (псевдо не пригадую) і сказав:

- Я знаю, звідки він б’є. Зараз я його спрєтаю…

Кулеметник вибрав зручне місце, прицілився і всипав довгу чергу у бік одинокого дерева, що стояло на узліссі. І одразу ж із нього, мов крук, впав москаль. Ми підкралися, щоб забрати зброю. Але ворожа «папашка» вийшла з ладу – її пошкодила куля. Більшовик ще харчав, але був без пам’яті. Його так і лишили здихати…

Надвечір у небі з’явився аероплан-розвідник. До більшовиків підтягнулася підмога. Ворог намагався прорвати оборону ще кілька разів, але спроби були вже обережнішими.

Надвечір розвідка донесла, що більшовики стягують великі сили зі сторони Мечищева, Малехова та Тростянця. Тільки з темнотою ми залишили позиції і відійшли углиб лісу. Останнє, що я пригадую, це те, як криваво горіли кілька бідняцьких хатин у Цюцькові. Це так більшовики помстилися його мешканцям за те, що вони не виказали нас. Пізніше я довідався, що того дня москалі замордували кількох чоловіків із села. Їхніх прізвищ не знаю.

У нашій сотні загинули троє. Один з них був веселий чорнявий хлопчина з Черча, що біля Рогатина (псевдо не пам’ятаю), який забавляв наше повстанське товариство грою на баяні. Куля влучила йому у живіт, він кілька годин помучився та помер. Вбитих поховали на узліссі у спільній могилі.

Командири розуміли, якщо ми до ранку не вийдемо з лісу, то опинимося в оточенні. Наказ був простий: розбитися на чоти і виходити невеликими групами з лісу. Про місце та дату з’єднання знали тільки чотові.

Дуже добре пригадую слова сотенного. Його обличчя в темряві видно не було, чутно було лише голос.

- Покидаємо постій невеликими групами. Вступати у бій і не здаватися ворогові, не виходити на гостинці, не заходити у села.

І ми рушили. Години зо дві ми йшли із зупинками лісом, аж поки не вийшли на поле. Дув сильний вітер, і довкола обняла нас така пітьма, що годі було розпізнати де небо, а де земля.
Ми перейшли поле і знову брели лісом. Спрага так дошкуляла, що я марив водою. Проте ніде не було ні калюжі, ні струмка. На світанні почули неподалік гавкіт псів. Ми довго дослухалися до того гавкоту, щоб зрозуміти, чи не облавники це з собаками прочісують ліс. Ми відступили і попри ліс оминули те місце.

Коли вже геть розвиднілося, то побачили у видолинку невідоме село. Довго ми спостерігали чи нема там якого підозрілого руху. Однак, коли люди почали виганяти корови, то це нам додало сміливості.

Всупереч наказу сотенного чотовий та ще троє стрільців зайшли у крайню хату і довідалися куди ми зайшли. За ними підтягнулася решта. Це було село Боків, що на південь від Цюцькова за якихось десять кілометрів.

Господар з господинею перелякалися, побачивши нас.

- Хлопці, довго тут не затримуйтеся, бо вчора і більшовиків у селі було, як листу на дереві. Надвечір вони поїхали та, напевно, нині знов повернуться. То, напевно, вас шукають у тих лісах.

Господиня видоїла корову та дала молока з хлібом. Поки ми їли, на бамбетелі сиділа стара жінка, мабуть, мати господаря, дивилася на нас та плакала.

- Йой, хлопчики, мої рідненькі, ще одна война не втихомирилася, а друга вже надійшла... Скілько таких як ви тут по тих бергах та дебрах канони набили – гори трупів лежєли… Йой, піде ваше біле тіло в глину…

Стара мала на увазі Першу світову, коли у 1916 році у наших краях майже рік стояв австрійсько-російський фронт. Прифронтові села були спалені ураганним вогнем з гармат, але проти мирного населення тоді каральних акцій ще не проводили.

Ще не зійшло сонце, як ми знову були під лісом. Чотовий розбив нас на рої та дав наказ пробиватися десятками. Це було правильне рішення.
Сорок чоловік не проминуть тісні терени непоміченими. Наш рій мав перейти річку Нараївка між селами Скоморохи та Світанок і далі попри села Сарники, Жовчів та Чесники вийти на Стратинські ліси.

Дорогою виник конфлікт з ройовим (псевда не пам’ятаю, але, мабуть, був родом з Діброви або Сарників). У полі він несподівано заявив, що війна для нього закінчилася і що він вертає додому. Він це сказав, кинув зброю у траву, розвернувся і пішов полем. Мене охопила лють, і я почав цілитися дезертирові у спину зі своєї десятизарядки. Але хтось зі стрільців підбив мені її, і я стрілив у небо. Колишній ройовий кинувся навтьоки, і більше я його не бачив.

До Стратинських лісів ми пробиралися ще кілька днів. Два дні відпочивали підпільно у Жовчеві, у моїй рідній хаті, нічого не розповідаючи рідним. Спали у зарубі на сіні. Мати годувала нас молоком, сиром, хлібом і різала щодня курку. На другий день прийшов до криївки вітчим і переповів нам, що у Цюцькові був великий бій партизанів з москалями і що москалів загинуло дуже багато: вивезли на Рогатин трупів три машини…

Наступної темної ночі ми вийшли та знайомими мені з дитинства шляхами подалися до лісу.
СТРАШНА РОЗПОВІДЬ ПЕРЕМОЖНОГО БОЮ УПА. «Трупів москалів вивезли три машини» СТРАШНА РОЗПОВІДЬ ПЕРЕМОЖНОГО БОЮ УПА. «Трупів москалів вивезли три машини» Reviewed by Марія Кузьмин on 5/13/2017 07:35:00 ПП Rating: 5

Комментариев нет:

Автор изображений для темы: Jason Morrow. Технологии Blogger.